„Давні і найтісніші історичні зв’язки з Росією" та „досвід Китаю”

У „Дзеркалі Тижня” з’явився виклад: „Прагматичний порядок денний української зовнішньої політики”, яку автор, Костянтин Грищенко, назвав „зовнішньополітичною модернізацією.” Як вказує міністр закордонних справ України, ця „модернізація” проводиться зокрема у двох курсах: „відкритті позаблоковості” і „досвіду Китаю.” Важливими чинниками, як це не парадоксально, за словами автора є „мандат Майдану” і, що мабуть більш зрозуміло, „давні і найтісніші історичні зв’язки з Росією.”

Виклад міністра інколи самозаперечливий і малозрозумілий. Ось представлення „позаблоковості” - не як фірмовий швейцарський нейтралітет і не як байдужість - скоріше „зрозумілий та прийнятний для більшості населення, відкритий, а не закритий, не самоціллю, а прагматичним інструментом реалізації національного і геополітичного потенціалу нації.” Як це розуміти?

В контексті „давніх і найтісніших зв’язків з Росією”, одначе Грищенко не розуміє ці зв’язки як поневолення і визискування України Російською імперією, що відбувається від 1654 року. Завдяки Януковичу і Грищенку ці зв’язки відновлюються. У викладі немає і слова про поневолення чи визискування, імперію чи колонію, старшого чи молодшого брата. З погляду Грищенка все було нормально – просто історично розвивались зв’язки двох братніх сусідів.

Оскільки таке мильне чи збаламучене розуміння і представлення відносин Росія-Україна це один з фундаментів викладу політики „модернізації”, фундамент складається не з дійсних історичних зв’язків, а зі спотворення історії. У контексті „позаблоковості” Росія є теж партнер для „колективної безпеки”, бо вичеркнено зовсім історичний досвід поневолення і визискування, тобто не тільки Росії як сусіда, але Росії як історичного ворога.

Фактично зухвало Грищенко, як речник команди Віктора Януковича, наводить "мандат Майдану" 2004 року. Він змальовує його так: „Люди стояли на Майдані не заради геополітичних прожектів, а заради того, аби... з’явилася влада, здатна (а) чути виборця, (б) формулювати на основі його волевиявлення дієздатну політику і (в) реалізовувати її. За цією логікою, політичний курс президента Віктора Януковича може бути, хоч як це парадоксально для декого прозвучить, найкращим втіленням „волі Майдану.””

Правда Грищенко „Майдану” 2004 не міг розуміти чи до нього включитися, бо в той час керував закордонними справами і треба було виправдовуватися перед світом, що перемога кандидата Януковича 21 листопада 2004 пройшла нормально, тобто закономірно демократично без надуживань чи фабрикацій. Ця функція повинна була бути приголомшуючою навіть для вправного радянського „брехунця”. Так от, пане Костянтине, „Майдан” починався відразу, вже наступного ранку в понеділок після другого туру президентських виборів у неділю, коли кандидат у президенти Віктор Янукович, почуваючись самовпевнено, бо за ним стояв також голова Центральної Виборчої Комісії Сергій Ківалов, оголосив свою перемогу. Молодь оформила перші ряди „Майдану”. Ця молодь знала тільки одне, що народ України у переважній більшості проголосував на користь Віктора Ющенка, „екзит поли” вказували на цю перемогу націонал-демократичного кандидата, а тут раптово Янукович і Ківалов намагалися „вкрасти” вибори. Це був "мандат Майдану" - не допустити, щоби злодії вкрали вибори.

Грищенко пропонує Україні „досвід Китаю”: „Ця велика країна з тисячолітньою історією за останні тридцять років змогла змінити себе зсередини, здивувавши світ умінням поєднати стабільність із безпрецедентною динамікою економічного та соціального руху.” Для об’єктивності потрібно додати, що ця країна впродовж останнього століття відзначилася жорстокістю, якій може історично дорівнятися тільки СРСР, а навіть перевищуючи радянські злочини своєю чисельністю, влаштовуючи соціальну та економічну політику, у якій корумпована верхівка експлуатує плід праці не мільйонів, але мільярду людей, зухвало зневажаючи їх елементарні права. Можна додати ще досвід площі Тіенанмен, не так давно як 1989 року, у зображенні китайського студента, на якого валить режимний танк.

Коли б Україна прийняла „досвід Китаю”, демократичну Коституцію України можна кинути в кошик, а про „мандат Майдану” не можна згадувати, бо мандат здушили режимні, а то і московські танки.

Ось таку Україну пропонує Грищенко від Віктора Януковича – країну, де тяжко працюватиме народ, без найменших прав чи свобод, для успіху олігархічної верхівки, яка буде в основному керувати і користати з Москви, хоча символічно також матиме своїх малоросів і в Києві.