Державна єдність: не подарунок, а здобуток

Останнім часом в українських ЗМІ та Інтернеті дедалі більше з’являється полохливих текстів про нібито неминучий розпад чи поділ України на центрально-західну і південно-східну частину відповідно до результатів парламе-нтських і президентських виборів останніх 6 років (2004-2010). Чи можна цей аргумент, що базується на різниці в електоральній поведінці мешканців різних регіонів єдиної країни, вважати достатнім?

Такі регіонально-електоральні відмінності є не лише в Україні, а й у ба-гатьох інших країнах, що розпадатися явно не збираються. Однак в Україні деякі «патріоти», ще хворіють на патологічне боягузтво, вже пропонують поділити країну на «чистих» і «нечистих», «відпустивши» регіони, що недостатньо добре сприймають українську ідею, щоб позбавити себе клопоту, забезпечити спокій і головне (для них!) життя без боротьби, конфліктів і зусиль.

На початку ХХ століття Юзеф Пілсудський критикував поляків, кажу-чи, що вони хочуть здобути незалежність, сплативши за це «дві краплі крові й три гроша».

Окремі українські «патріоти» жахаються навіть таких «жертв». Хоча в нинішніх умовах України потрібна не кров, а важка, тривала, копітка робота.

Це та робота, що її в ХІХ сторіччі українофіли називали «органічною». Замість цього, деякі полохливі сучасні інтелігенти вважають за краще піти шляхом «самоампутації», віддавши Крим, Донбас і Причорномор’я.

Вони не розуміють (інтелектуальний рівень цих інтелігентів, їхня осві-ченість – це окреме питання): проблеми в українських регіонах часто-густо виникають не самі по собі й не з ласки професора Гантінгтона з його вченням про конфлікт цивілізацій, а внаслідок цілеспрямованих активних зусиль і після успішної реалізації відповідних планів на теренах одних регіонів, ці зусилля переноситимуться на інші. Тому мрії відсидітися на геополітичному «хуторі», сховатися там від ворожих вітрів історії є заздалегідь нездійсненими. Той, хто боїться боротьби, всіляко її уникає, однозначно приречений боротьбу програти. Він уже її програв до початку змагань, бо не має волі й духу боротися й перема-гати. Саме таку схильність до капітуляції, що ставить на людей такого типу тавро приреченості на поразку, Євген Маланюк уважав однією з головних рис малоро-сійства, хвороби, яку українською інтелігенцією й дотепер не подолано.

Останнім проявом такої поведінки української інтелектуальної верстви, останнім (лише за часом, на жаль) вихлюпом малоросійства в Україні було сумнозвісне «противсіхство», себто заклики на президентських виборах 2010 року голосувати «проти всіх», що й забезпечило Партії регіонів перевагу над помаранчевими силами. Цікаво, що відсоток тих, хто проголосував «проти всіх», арифметично збігся з відсотком відриву Януковича від Тимошенко. Таким же самим огидним проявом малоросійства є заклики відмовитися від соборності України на тій лише підставі, що на Південному Сході українська ідея поширю-ється дуже важко.

Якщо поглянути історично…

Не така й тривала історія незалежної України свідчить, що не тільки на Сході й Півдні були проблеми з українською політичною і національною само-ідентифікацією. Наприкінці 80-их років ХХ сторіччя такі проблеми були в Києві, Полтаві, Чернігові, практично скрізь на схід від Збруча. Але в 2004 році на Майдані Західна і Центральна Україна виступала разом, як єдине геополітичне тіло. Не так давно українська ідея зупинялася на річці Збручі й далі не просува-лась, а нині цей «Збруч» вийшов на східні кордони Чернігівської, Сумської і Полтавської областей.

Зауважмо, що тут українська ідея поширювалася всі ці роки за мініма-льної підтримки держави, переважно самоплином, завдяки самому факту існу-вання Української держави та зусиллям окремих ентузіастів. А якби держава ще бодай щось робила? Наскільки можна було би пришвидшити цей процес…

Можливо, на поширення цієї ідеї на Сході й Півдні знадобиться ще 20 років, але чи надасть їх історія Україні…

На превеликій жаль, ті 5 років, що сили, які маніфестували себе як пат-ріотичні, мали президентську і частково прем’єрську владу, було згаяно найбез-дарнішим чином у сфері національної консолідації. Ніяких помітних звершень в культурній, інформаційній, освітній політиці в регіонах не було. Навіть не було наведено порядок у державних регіональних ЗМІ, що часто ставали рупором антиукраїнської, сепаратистської пропаганди, відверто працюючи на територіа-льну, культурну й ціннісну дезінтеграцію України.

Свою згубну роль відіграла концепція «деідеологізації», що була дове-дена до карикатури. Її зрозуміли як нейтралітет держави відносно себе самої, як відмову від самозахисту і самозбереження, як фактичне потурання антидержав-ним силам, що активно намагаються розколоти Україну.

Саме кволість державної політики національного самозахисту в ідеоло-гії, культурі та інформаційній сфері є причиною багатьох загрозливих проблем, а не особливості розвитку українських регіонів, починаючи з часів Візантії та пізньосередньовічної Московії.

Що робити?

Увесь досвід існування незалежної України вчить: якщо держава, її влада, відповідні інститути не будуть всебічно опікуватися єдністю країни, долати відцентрові тенденції, всіляко підтримувати всі паростки українського в проблемних регіонах, єдність буде втрачено. Втрачено не згідно з мудрими текстами професора Гантінгтона, а внаслідок суб’єктивної безвідповідальності, антипатріотизму й глупства, а подеколи й зради керівного політичного класу. Що можна порадити справді національній конструктивній владі? Для забезпечення єдності України треба насамперед відмовитися від ідеологічного нейтралітету і взяти участь, на боці України, ясна річ, у тій ідеологічній війні, що проти України ведеться вже багато років.

У першу чергу необхідно захистити українську візію національної істо-рії на Сході й Півдні, відвойовуючи інформаційний простір цих регіонів.

Корисно було би підтримати роботу тих ентузіастів української справи, що вже десятиліттями працюють там на Україну самотужки. Безумовно, дещо змінити кадрову політику, що нині дозволяє людям абсолютно ворожим Україні робити карколомні кар’єри, а вмостившись в керівне крісло, вести системну антидержавну діяльність.

Треба сприяти, в тому числі фінансово, виданню проукраїнських газет, журналів, створенню телеканалів та інтернетсайтів у цих регіонах. Дуже важли-вим є послідовний розвиток українськомовної освіти на Південному Сході (це те, що нинішня влада намагається знищити, звести нанівець).

Рецептів і пропозицій може бути дуже багато. Не це в даному контексті є головним.

Головне – це зрозуміти просту й очевидну істину: за єдність держави і нації треба боротися. Найгірше – це пасивно спостерігати бурхливу діяльність антидержавних сил на Сході й Півдні, панічно малюючи нові кордони на карті України.

Отже, треба діяти як на державному, так і на громадському рівні (і на цьому рівні особливо енергійно!), залучаючи до роботи в тому числі і підприєм-ницький клас України, пояснюючи йому, що він є життєво зацікавленим в існу-ванні такої Української держави, яка здатна його захистити від нечесної конкуре-нції іноземців. Деякі українські бізнесмени вже відчули на собі безжальний наступ російського бізнесу, за яким стоїть вся потуга путінської спецдержави…

І позитивний результат обов’язково буде. Як співається в тій частині національного гімну України, яка чомусь досі не набула в нинішній державі офіційного статусу: «А завзяття, праця щира свого ще докажуть…».