Шляхами армії без держави – шляхами УПА

Була четверта година ранку, коли ми з моїм другом із Сум зійшли з потяга в Дубно. Погода була якась зимна, а ми - невиспані. Ледь встигли на автобус, що довіз до с.Смиги. Там ще один автобус – тепер на с.Бущу. В цьому ми зустріли наших львівських товаришів.

Від Бущі до місця розташування головного табору напряму кілометрів 5. Це якщо знати дорогу. Як виявилось, дороги з нас ніхто не знав. Тому наш шлях мав довжину вдвічі більшу. Хоча я не скаржусь. Люблю, знаєте, гуляти лісом. Тим більше таким.

Перше, що впадає в око, коли йдеш лісом від Бущі (Рівненська обл.) до Антонівців (Тернопільська обл.), - це велика кількість старих окопів і вирв. Вік цих штучних заглиблень встановити неважко. Одні – 1943 року, інші (переважна більшість) – 1944.

1943 року ці ліси були атаковані загонами Вермахту. Ціллю для них слугували боївки УПА, що в той час стали активно формуватись на цих теренах. Довго з бандерівцями німці тут не воювали, адже фронт перекотився на Захід і далі УПА мала нових ворогів – підрозділи НКВС, що мали завдання зачистити територію від українських повстанців.

Треба пам’ятати, що УПА, на відміну від поширеної думки, стала формуватись на Волині, на землях, що протягом всього ХІХ ст., як і більшість території України, знаходились під владою Російської імперії. І перші кроки повстанці робили саме тут. Пізніше, по закінченні війни, коли радянська влада змогла виділити більш значні сили в цей регіон, активна боротьба бандерівців перенеслась в Карпати.

Так от. 21-25 квітня 1944 року в урочищі Гурби, на межі сучасних Тернопільської та Рівненської областей в запеклій битві зійшлися відділи південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням командира Петра Олійника - “Енея” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь, очолюване командиром Миколою Свистуном - “Ясенем” (5 тисяч вояків, 2 гарматні батареї та кілька мінометних ланок) з внутрішніми військами НКВД та частинами Червоної Армії загальною чисельністю близько 35 тисяч, яких підтримувала авіація, танкові частини та бронепоїзд. Більшовики планували витіснити великі з’єднання УПА, що знаходилися в цьому районі, в болота, що оточують урочище Гурби, і знищити. З початку квітня червоні почали оточувати район операції, поступово концентруючи сили на певних напрямках. 21 квітня розпочався наступ. Удари наносилися з півночі, сходу та півдня. 24-25 квітня розгорнулися найбільш запеклі бої.

Проявивши великий героїзм, знищивши понад 900 більшовиків і десь стільки ж поранивши, підбивши 5 танків, загони УПА прорвали вороже кільце на заході, в районі с. Буща та вийшли з оточення (власні втрати – 150 убитих та 60 поранених, більше 100 полонених; загинуло ще кілька сот цивільних, які були мобілізовані в УПА, але з яких ще не було сформовано бойових частин). У бою біля Гурб відзначилася повстанська ударна група, що складалася з вихідців із Чернігівської та Сумської областей.

Після війни радянською владою було прийнято рішення про ліквідацію села Антоніці Тернопільської області, в околицях якого розміщувався штаб УПА. „Чтоб другим не повадно было”. До війни тут було 500 дворів, 2 школи, банк і навіть ресторан. Жителів виселили, село розрівняли. Після смерті Сталіна сюди повернулось кілька родин. Тепер там доживають свого віку менше десятка пенсіонерів.

Власне кажучи, цим подіям і присвячена теренова гра „Гурби-Антонівці”, що проводиться Молодіжним Націоналістичним Конгресом щорічно починаючи з 2003 року. Що являє собою ця теренова гра? Пригадуєте радянську „Зарніцу”? Фактично те ж саме. Кілька сот учасників з усієї України з’їжджаються в ці ліси на початку травня, щоб віддати таким чином данину боротьбі наших предків.

Дві команди (цього року по 107 чоловік в кожній) воюють одна з одною упродовж трьох з половиною діб на терені площею близько 25 км2. Тут є все: розвідка, спецназ, маневри і, звісно, запеклі бої. Вік учасників – від 16 до 28 років. Не думайте, що це забавки лише для школярів та студентів. Цього року у нас був один чоловік з Закарпаття, що має вже п’ятьох дітей! Люди кидають все: навчання, роботу, сім’ю – і все це для того, щоб на кілька днів заглибитись в атмосферу повстанської боротьби. „Рєбячєство”? Ні, туга за героїчним.

Думаю, треба написати про враження. Враження... Якими вони можуть бути, якщо на добу спали по 3-4 години, та й то переважно вдень, бо вночі весь час маневрували? За більш ніж 80 годин гри особисто я при вазі в 90 кг з’їв від сили 4 банки консервів, 2 пакети «мівіни» та грамів 300 сала. Шкарпетки особисто я не прав, а просто закопував в землю – для подальшого використання вони були не придатні.

Враження... Звісно, що позитивні! За ці 3,5 доби, проведені в лісі, ми хоч і вимотались фізично, але відпочили духовно. Ми пройнялися духом УПА, розумінням та повагою до тих людей, які кинули виклик двом людожерським системам, які розривали світ у полум’ї світової війни, кидаючи в м’ясорубку мільйони. Ми пройнялися гордістю за нашу Батьківщину, за те, що ми маємо таких славних попередників. Ми пройнялися бажанням не тільки втримати той прапор боротьби, що був піднятий 14 жовтня 1942 року, коли було створено Українську Повстанську Армію, а й підняти цей прапор ще вище!

P.S. Не дивлячись на те, що в грі взяло участь більше двох сотень чоловік, все ж лишається негатив від того, що могло бути і більше. Але ситуація, в якій живуть українці не дозволяє їм виділити зайві 100 гривень, які потрібні на дорогу та харчування, щоб потрапити на Гурби. А наш уряд, який пропагує „патріотизм”, ніяким чином не підтримує патріотичний потяг молоді. Цього року з бюджету не було виділено жодної копійки на допомогу в організації такого найпотужнішого молодіжного патріотичного виховного заходу в Україні, як теренова гра „Гурби-Антонівці 2007”. Ці гроші пішли на щось інше. Думаю, всім зрозуміло куди.

Джерело: Високий Вал