Інтерв'ю архиєпископа Ігоря Ісіченка про підсумки патріяршого візиту в Україну
ЗАПИТАННЯ газети „Нація і держава” до архиєпископа Ігоря (Ісіченка)
1.Владико Ігоре, Московський патріарх Кіріл за півтора роки втретє навідався в Україну. Він всіляко дає зрозуміти, що тут він як удома і чинить, що забажає: дає вказівки на перейменування вулиць, запускає пробні камені- ідеї щодо статусу Києво-Печерської Лаври тощо. Проте Україна – не Росія, як би цього не прагнули кремлівські наполеончики разом з Кірілом. У який спосіб, на Вашу думку, українці можуть довести до відома тісно оточеного охоронцями московського церковника, що він в Україні – не господар, а гість?
На жаль, нині патріярх Кирило приїздить власне як господар – як духовний лідер теперішньої української влади. Не викликає сумніву, що в подяку за відверту підтримку на виборах влада прийматиме патріярха на найвищому рівні. І без зміни політичної ситуації в Україні домогтися від гостя ґречної поведінки в нашому домі навряд чи реально. В будь-якому разі приїзд патріярха Кирила – це виклик для кожного з нас, українців. Адекватна реакція на цей виклик може бути одна: пошана до гідності один одного, плекання національної солідарності, припинення політичного балагану й спільний захист громадянських свобод. Але фундаментом до всього має бути тверде усвідомлення власної ідентичності – релігійної, культурної.
2. Хотілося б почути з Ваших вуст короткий курс церковної історії. Коли виник Київский патріархат і коли Московський? Скільки років Московська церква була не визнаною Вселенським патріархатом? Чому і коли Київський патріархат став підпорядковуватись Московському?
Уважного й наполегливого читача лише відішлю до свого докладнішого курсу церковної історії, опублікованого вже, здається, вчетверте харківським видавництвом «Акта» - «Історія Христової Церкви в Україні». Схематично ж можна нагадати, що Київська митрополія була створена завдяки багатовіковій праці візантійських місіонерів на північ від Чорного моря не пізніше 1037 р. Коли саме, ніхто з істориків не зможе сказати, - існують лише гіпотези. Але вже 1037 р. в Києві закладається Софійський собор (залишу археологам доводити більш раннє датування), відтак же й митрополича кафедра мала остаточно затвердитися в Києві. Характерно, що в княжі часи поряд із Софією Київською будуються Софійські собори в Полоцьку й Новгороді Великому – як архиєпископські кафедри. Тож для етнічних меншин у Київській митрополії було передбачено власні архиєпархії.
Та з початком творення в Заліссі нового етносу на базі слов’ян, фіно-угрів і тюрків і формування відповідної до їхньої ментальности державної структури, Володимир-Суздальського князівства, в ХІІ ст. починаються й спроби відірвати церкву цього князівства від Руської (тобто Української) митрополії. Константинопольська Церква не пішла на це і володимир-суздальські землі лишилися під юрисдикцією київського митрополита. Тоді, скориставшись зруйнуванням Києва 1240 р., князі Залісся починають переманювати до себе предстоятелів Київської Церкви. З кінця ХІІІ ст. виникає ситуація, коли, зберігаючи титул «митрополита Київського і всієї Руси», українські першосвятителі жили поза Руссю (її межі проходили через теперішню Курщину й Брянщину) – у Володимирі, а потім у Москві. Після спроб відновити канонічний порядок стається поділ Київської митрополії на дві частини. Греки назвали їх так, як називали свою батьківщину й елліністичні колонії (Малу Елладу й Велику Елладу): Мала Русь і Велика Русь. Тільки греки називала Русь «Россіа». Отже, Мала Росія означало материкова, корінна Русь, а Велика Росія – землі, колонізовані й навернені русинами-українцями.
Співіснування двох митрополичих центрів закінчилося розривом між ними. Скориставшись із прийняття митрополитом Ісидором Флорентійської унії 1439 р., Московська Церква 1448 р. проголосила розрив із Константинопольською Церквою-Матір’ю й утворила автокефальну (самоврядну) митрополію. Київська ж митрополія продовжувала лишатися в складі Константинопольської Церкви. Хоча вона користувалася цілковитим самоврядуванням, а залежність від Вселенського Патріярха обмежувалася поставленням митрополита.
Московська автокефальна Церква фактично не була канонічно визнаною аж до 1589 р., коли Вселенський Патріярх Єремія Транос був змушений згодитися на визнання самопроголошеної автокефалії та на піднесення глави Московської церкви в патріярший сан. Це стало одним із стимулів прийняття більшістю українських і білоруських єпископів 1596 р. унії з Римом.
При укладанні нещасливого державного союзу Гетьманщини з Москвою 1654 р. було застережено, що Київська митрополія лишається в складі Константинопольської Церкви. Однак уже 1685 р. без відома й згоди Вселенського Патріярха київський митрополит Святополк Гедеон-Четвертинський поставляється в Москві, а наступного, 1686 р., шляхом політичного тиску й підкупу московській делеґації вдається домогтися згоди Вселенського Патріярха на визнання цього переходу. Згодом патріярх, що згодився був на перепідпорядкування Київської митрополії Московському Патріярхові, був усунений від влади, а в томосі 1924 р. про надання Православній Церкві в Польщі автокефалії Константинопольська Церква констатувала, що перепідпорядкування Київської митрополії було неканонічним. Саме перехід Київської православної митрополії під юрисдикцію Москви спонукав єпархії на Правобережній Україні прийняти унію з Римом. А традиційний автономний статус митрополії був протягом XVIII ст. скасований, і Київська Церква, разом із усією православною спільнотою Московського царства, перетворилася на цілком підвладне цареві «Відомство православного сповідання». Наслідки цього відчутні досі: зазирнімо в неділю в сільську церкву на Донбасі та в Прикарпатті. Рівень релігійности східних українців і нині разюче відрізняється від наших співбратів на західних землях насамперед тому, що на моїх земляках фатально позначилася цинічна атмосфера московського церковного життя.
3. Владико Ігоре, якщо московський патріарх Кіріл щоразу їде зросійщувати Україну, себто здебільшого виконує геополітичну роль, то, на Вашу думку, як це позначиться на довірі до нього як до духовного пастиря? Взагалі, чи є місце духовности там, де крізь усі щілини проглядає політика?
Треба чітко усвідомлювати, що Московський Патріярхат є найбільш політизованою релігійною структурою на постсовєтському просторі. Це дає йому перевагу у використанні невмирущого адмінресурсу, допомагає знайти спільну мову з бізнесменами, що вийшли з партії, комсомолу й КГБ, забезпечує його підтримкою цілком атеїстичних за вихованням і партійною ідеологією сил. Але це й руйнує довіру до нього власної пастви. Політична заанґажованість творців нового «російського світу», прихована за вдалою імітацією власної сили, перетворює їх на заручників паталогічної ідеї реанімування імперії зла. Для християнина, свідомого покликання «нового Вавилону», яким в апокаліптичних видіннях постає імперія майбутнього, така ситуація справді жахлива. Але – саме для християнина. Існує категорія «політичних православних» на кшталт Жириновського, для яких конфесійна належність – це лише форма декларування власної «російськости», найчастіше забарвленої монархізмом. Ось у цій верстві ініціятиви патріярха Кирила викликають захват.
4. Які, на Вашу думку, найближчі перспективи появи єдиної української національної церкви?
Це залежатиме від нашої готовности відмовитися від використання в Україні московської моделі церковно-державних взаємин. Дуже зашкодили цим перспективам поверхово-декларативна політика попереднього президента й традиційна ставка влади на конформістів у рясах. Важливо усвідомити, що без провідної ролі Церкви-Матері, тобто Вселенського Патріярха, і поза зв’язком із нашими Українськими Православними Церквами в діяспорі перетворення порізнених юрисдикцій на Єдину Помісну Церкву залишиться утопією.
